Якщо душевні травми впливають на поведінку та думки людини, то фізичні, такі як втрати кінцівок, очей чи параліч внаслідок спинальної травми, – це візуальні зміни, які важко усвідомити та змиритись.
Говоримо про прийняття себе після поранення з психологинею Владиславою Дмитришиною — волонтеркою лінії психологічної підтримки військових та їхніх близьких всеукраїнського кол-центру #ВАРТОЖИТИ. Владислава працює і офлайн з пораненими в госпіталі.

Кожна людина переживає травму по-своєму, та більшість хочуть «щоб було як раніше...».
Для когось «як раніше» – це займатись улюбленою справою, для когось – прогулянки з родиною та ігри з дітьми, для когось – повернутись на роботу, для когось – на війну.
І це все може бути, але не як раніше, а вже по-іншому.
Більшість після пережитого шоку намагається ніби не помічати травм та змін, що відбулись: «Я ж чоловік – мені негоже плакати та показувати, що насправді від цього всього нестерпно боляче...».
На жаль, так прийнято у суспільстві й так поколіннями виховували та навчали хлопчиків: «Не плач, не ний, вставай, ти ж мужик!».
Але кожна така не прожита емоція та не пущена сльоза накопичується в тілі та має свій прояв згодом у вигляді складних хвороб.
Тому, незалежно від статі, віку та віросповідання, важливо проживати кожну емоцію, якою б вона не була.
Всі емоції важливо визнати, назвати та прожити. Саме таким чином відбувається процес проживання людиною втрати, її усвідомлення та згодом прийняття.
Хтось намагається «втопити» горе та розслабитись за допомогою алкоголю, наркотиків, психотропних речовин – це легкий варіант, короткотерміновий та швидкоплинний. Він призводить до звикання та згодом – до руйнування життя.
Альтернативою може стати набуття нових щоденних звичок:● фізичного навантаження (на можливі ділянки тіла)● створення чіткого розпорядку дня● введення корисних звичок і їх регулярне повторення.
Для цього потрібна воля взяти відповідальність за власне життя та обрати шлях переможця, а не жертви.
У голові зазвичай багато запитань, важливо звертати на них увагу:«Чому саме я?», «За що це все мені?» (стан жертви, який затягує назад в минуле та в горе, затримує та відтерміновує розвиток. Це дозвіл нічого не робити)
«Що мені з цим робити далі?», «Що я можу зробити?» – так питають переможці.
Іноді люди не можуть вплинути на те, що відбувається та уникнути травм і болю. Та кожен має вибір – бути жертвою обставин чи шукати варіанти та можливості.
Вийти зі стану жертви може допомогти прийняття того, що відбувається.Це не означає, що має подобатись ситуація та стан.
Коли ви припините чинити опір обставинам, з’явиться більше сил дізнатись «Що далі?».
Людина може бути травмованою, але все ще відповідальною за зростання, одужання та рух вперед. Це внутрішній вибір.
Важливо знайти мотивацію та мету: для чого акумулювати зусилля на відновлення.
Пошуку мети можуть сприяти такі питання:● «Що найперше зроблю, коли зможу рухатися?»● «Що скажу, коли зможу заговорити?»● «Яке місце найперше відвідаю?»● «З ким зустрінусь?»● «Кого обійму?»
Акцент саме на дію. Дій може бути багато – маленькі та поступальні й переможні. Кожна така перемога надаватиме сил рухатись далі до наступної мети.
В Україні війна триває 9 років, в Ізраїлі – 75. Війни були та є у світі.
Важливо знайти для себе приклади людей, в яких були такі самі, або схожі, або ще гірші фізичні травми, й вони адаптувались та навчились із ними жити.● Яким чином ці люди діяли?● Що думали?● Які нові відкриття зробили?● Яких перемог досягли в новому житті?
Щось невідоме та нове завжди викликає страх. І це нормально. Це означає, що людина жива.
Але вищим та більшим за страх є цікавість: «А що там далі? Що цікавого на шляху може бути для мене? Що нового там для мене?».

Якщо ви або ваша близька людина важко переживаєте травму, дзвоніть на короткий номер 5522.
#ВАРТОЖИТИАнонімно та безкоштовно.