Як пережити та прожити втрату рідного дому через окупацію — говоримо із психологинями-волонтерками лінії психологічної підтримки цивільних, онкопацієнтів та їхніх близьких всеукраїнського кол-центру #ВАРТОЖИТИ — Іриною (ім’я змінене, прізвище не розкриваємо з причин безпеки) та Мариною Носенко, які на власному досвіді знають, як це — виїжджати з окупації.

Коли твій дім в окупації – це невизначена втрата, адже ми перебуваємо в очікуванні, і психіка не може почати процес горювання.

Спочатку втрата, потім – сподівання і невизначеність, які не дозволяють «пустити коріння» в іншому місці (навіть якщо воно прекрасне і зручне), бо хоч рішення виїжджати і було прийняте добровільно, проте за обставин, яких ти не обирав/ла.

Як і війна, окупація рідного міста/села ділить життя на До та Після.

ВДОМА були милі дрібнички, пам'ятні речі, улюблені місця, звичні звуки та запахи, ти жив/ла серед історії твоєї родини… І раптом мусиш добровільно, задля виживання, відмовитися від цього, коли насправді відмовлятися не хочеш. 
Це породжує певний конфлікт бажань, думки по замкненому колу, коли треба, але не хочеш.
Згодом приходить усвідомлення втрати, туга, постійне порівняння НОВОГО дому з тим, який тебе досі чекає та зберігає всі твої спогади.

Це нормально, якщо ти не ХОЧЕШ звикати до нового місця, бо віриш у повернення, і саме ця віра дає тобі сили і сенс дивитися у майбутнє.

Варто запитати себе: якою людиною я поверну себе додому? Успішною, щасливою, чи втомленою, яка вигоріла та зневірилася? 

У процесі проживання втрати дому важлива підтримка оточуючих, пошук ресурсів, побудова плану: що робити далі, як покращити якість життя?

Але головне – це прийняття того, що з тобою все нормально:
● ті почуття, які ти переживаєш, є нормальними.
● якщо тебе тригерить зараз – це нормально.
● якщо ти злишся – це нормально.
● чекаєш ти повернення чи не чекаєш – це нормально.
Коли віру замінює безпорадність та злість на себе, здається, що з тобою щось не так. Однак, коли спілкуєшся зі своїми земляками, розумієш, що це процес, який проживає кожен. 

Адаптація відбувається саме тоді, коли усвідомлюєш, що так, як було, вже не буде.

Тримання за минуле обтяжує, а як буде далі в майбутньому – ти й сам/а не знаєш. Тому починаєш «будувати» нове життя в тих умовах, які маєш.
Біль втрати дому, як і будь-яку втрату, треба прожити, прогорювати і відпускати тоді, коли ти будеш до цього готовий/а. 
Потрохи вчишся не прив’язуватися до речей і місць, вчишся закарбувати все це в пам’яті, знаходиш силу в людях, природі, творчості, в моменті тут і зараз, в дрібничках, які ти довго не помічав/ла, занурений/а в своїх очікуваннях.

Чи потрібно сподіватися на повернення?

Сподівання може як пригнічувати, так і мотивувати на дії. 
Який із варіантів обрати – залежить від тебе, твого ресурсу, бажань.
Не картати себе за марні сподівання допомагає усвідомлення, що не всі події нам підвладні.
Зменшити почуття провини допомагає волонтерство і донати, навіть якщо це 50 грн. Відчуття, що ти робиш внесок у деокупацію твого дому зменшує гостроту відчуттів.
Почати життя на новому місці – це не зрадити дому, не забути його. Це подякувати, що він був тією частиною життя, яка створила тебе. І дозволити собі жити.

Якщо тобі важко знайти сили та ресурс, щоб пережити втрату дому, дзвони на короткий номер 5522.
#ВАРТОЖИТИАнонімно та безкоштовно.