Здорова психіка хоче адаптуватися. Вона перетворює події на досвід.
«Не загоюються тільки ті травми, які ми роздряпуємо», – каже Лариса Дідковська.
«Все інше з часом перетворюється на рубець», – кажу я.

Адаптація – не означає зробити вигляд, що нічого не відбувається. Не означає забути. Не означає не бути патріотом. Адаптація означає прийняти реальність. Дозволити їй стати частиною себе.

Зараз я живу. Живу з постійним болем у фоні, але вже без насилля. Над собою. Над рідними. Над знайомими і близькими. Без вимоги до себе і до них – страждати на повні груди, бо тільки так війна набуває сенсу.

Адаптувалась.

Я не знаю, коли рана зарубцюється, але я не підтримую свою рану такою, що кровить заради Ідеї.

Бо ранений солдат воює гірше.

Не читати всоте те, що я вже знаю. Не показувати близьким всоте те, що вже знають вони. Не карати людей поряд за те, що вони живі. Не переживати провину, що більше не хочу бачити мертвих дітей.

Чудові акції на вулицях європейських міст – це спосіб достукатися до сердець людей, які в силу своєї відірваності від української реальності не розуміють ЩО ТАКЕ ВІЙНА насправді, а не в її романтизованій версії. Яке обличчя вона має не в компʼютерній грі чи соціальній рекламі з хлопцями у формі.

Гарячі послання росіянам потрібні, але важко розповісти правду людям, у яких до неї імунітет.