Коли я приїжджала додому, часом це було вночі, діти відчували серцем мою присутність і з закритими очима прибігали на руки, плакали і постійно повторювали «мамулічка», «любіменька мамулічка», а я повторювала знову і знову, що вдома і нікуди поки що не іду. Щоразу, як я їхала в лікарню (на жаль, в Україні в мене не було жодного шансу, тому я проходила лікування в Білорусі), я мусила переконувати дітей, що повернуся і робила все, щоб дотримуватись цієї обіцянки. Моя мрія здійснилася і я відвела свого першачка до школи, через рік моя доня теж стала першокласницею. Я розуміла, що діти будуть спілкуватися між собою про різне, тому почала завчасно розказувати, що моя хвороба називається «рак», він залазить у мій організм, а з часом від нього залишається одна клешня. Коли я їхала на трансплантацію кісткового мозку (це був довший період лікування, ніж зазвичай), сказала дітям, що повернуся вже без клешні і буду здоровою. До того моменту слово «рак» було табуйованим в моїй родині. Але з часом я знайшла потрібні слова і моменти, щоб пояснити дітям, що рак лікується, є спеціальні лікарі і лікарні, розказала й про те, що часом люди вмирають від раку, говорила навіть, що це може статися зі мною, але пообіцяла дуже сильно старатися побороти недугу. Зараз, відвідуючи конференції по онкопсихологіі, я відкрила для себе додаткові інструменти того, як говорити з дітьми про рак, але тішуся, що свого часу нашою великою командою ми правильно спрацювали. За це я дуже вдячна всім причетним людям.