«Рак» — наче якесь непристойне слово, його і зараз промовляють напівпошепки, знизивши голос, відразу ж намагаючись змінити тему. А років двадцять тому це був не діагноз. Це був вирок. Саме тому моя сорокарічна свекруха, переживши операцію, прийняла страшне рішення. Вона встигла лише двічі побачити свою новонароджену онуку перед тим, як пішла з життя, навіть не спробувавши за нього поборотися. Саме тому моя бабуся відмовилася від операції, лікування, відразу радо віддалася в руки шарлатанів і майже рік практично голодувала і пила горілку з соняшниковою олією, поки теж не попрощалася з нами.

Я була впевнена: на цей жертовний камінь наша сім'я поклала вже все. Коли я стояла перед дверима операційної в Інституті Раку, я не вірила, що ЦЕ може трапитися з моєю МАМОЮ. Я не могла зрозуміти, чому коли близькі онкохворих, які, як і я під операційною чекали на вирок, звернулися до мене, намагаючись розрадити, я відсахнулася від них, як від прокажених і, не сказавши ні слова, відійшла в сторону. Я не хотіла бути з ними, я не хотіла бути частиною цієї історії, я не хотіла вступати в їхні ряди... А потім операція закінчилася, з операційної вийшла професор Воробйова і дуже простим, буденним голосом сказала, що в моєї мами карцинома, що метастази в кишечнику, що операція була складною, але успішною.