.png){kind=logo}
Інтерв'ю з львів'янкою
Аліною Квіткою в рамках
проєкту #таксідлядонора
#мояісторіядонора
Я мрію прокинутись і знати, що в Україні здають кров не тому, що її хтось терміново потребує і про це говорять ЗМІ, а тому що кожен громадянин усвідомлює, що кров потрібна завжди
АЛІНО, РОЗКАЖИ ПРО СЕБЕ. ЧИМ ЗАЙМАЄШСЯ ПО ЖИТТЮ?
Мені 28 років. Народилась в селі Михайлівці на Хмельниччині. З дитинства була наповнена піснею, навчалась в музичній школі, перемагала у конкурсах, була лідером у школі. Перший переломний момент відбувся, коли перейшла в місто Красилів у 10-11 клас. Це ніби тебе зі звичного усього різко кидають у все нове і ти лише сам маєш проявити себе у вже сформованому колективі. А потім тих переломних моментів було дуже багато і кожен з них сформував мене такою, як я є зараз. А ще пам'ятаю як мама з дитинства мені говорила, що я занадто добра та наївна і цим користуються, зізнаюсь вам, я і досі така ж.
В 2009 році я поступила на філологічний факультет Тернопільського національного університету імені Володимира Гнатюка. Там продовжувався мій лідерський прояв — староста групи, секретар студентської ради, учасниця всіх виступів, конференцій. Я завжди хотіла не проживати життя даремно і робити хороші речі не лише в рамках області, а всієї України. Волонтерство видно в мене у крові. Я брала участь у різних акціях, таких як «Миколай про тебе не забуде», «Серце до серця», згодом була головою одного відділу у організації за здоровий спосіб життя — «Мій шлях».
А ще з 6 років я писала вірші, але нікому не показувала їх. Десь в класі дев'ятому я відкрила їх для «першого кохання» і наткнулась на таку критику, що опісля спалила всі творіння. Зараз розумію, що це було не зовсім розумно, але значить так мало бути.
Фотосесія для промокампанії всеукраїнського
кол-центру #ВАРТОЖИТИ для онкопацієнтів та їхніх близьких
Після Тернополя я поступила на навчання до Львівського національного університету ім. Івана Франка. Закінчила магістратуру, працювала. До речі, викладач української мови та літератури в один період працював і різальником шпону. Так, я не боюсь ніякої важкої роботи, ще з дитинства в селі допомагала мамі по господарству, городах.
Весь той період я була такою собі позитивкою, яка встигає все і всюди, прагне всім допомогти, тому розривається між різними проєктами. Я організовувала багато різних заходів, акцій, поетичних вечорів тощо.
Згодом вийшла заміж і ніби трішки призупинилась, змінила темп життя, але буквально на один рік. Зараз я розведена, виховую донечку Маргаритку, яка є віддзеркаленням мене. Вона вже з дитинства знає як це допомагати. Разом із нею ми купували подарунки діткам в дитячий будинок, інтернат. Вона знає, що її іграшки та одяг можна віддати тим, хто цього не має. Пам'ятаю як її одним із перших слів було «тромбацити». Як вона брала іграшковий телефончик і копіювала мої розмови з реципієнтами та донорами сайту ДонорUA. А ще вона з величезним захопленням дивилась як здають кров на Red Brunch у Львові. Тоді вона запитала мене: «Мамо, а що робитимуть з цією кров'ю?... Я як виросту, теж буду здавати і всі дітки будуть здорові, так?»
Незмінним за всі роки в мені є одне — бажання допомагати. Загалом я така собі різностороння особистість, роблю вироби ручної роботи, пишу вірші та прозу, багато всього і відразу. Мрію випустити свою книгу і не одну та все ще ніяк не наважуюсь реалізувати це. Маю готовий роман, збірку віршів та книгу з історіями від імені не живих предметів.
ДонорUA — це для мене сім'я, яка завжди подасть руку допомоги тим, хто цього потребує
ЩО ПРИВЕЛО ТЕБК В ДОНОРUA?
9 років тому я потрапила на з'їзд Асоціації молодих донорів України від студентської ради і відтоді я перейнялася проблемою донорства крові. Зі столиці я приїхала ніби зовсім інша і вже через місяць провела перший день донора в стінах ТНПУ ім.В.Гнатюка. А потім вже була акція за акцією. Після переїзду до Львова дуже швидко долучилася до команди, яка розвивала це в місті лева. Саме у Львові я вперше зустрілась з Іриною Славінською, бо до того це було лише спілкування через телефон, соцмережі.
Я пам'ятаю ще той період коли база донорів — це блокнот. Звертається хтось по допомогу і ти сидиш, робиш купу дзвінків, щоб знайти донора. Зараз важко повірити, що все починалося з такого, бо зараз два-три натискання на клавіатурі і тисячі донорів отримують сповіщення про потребу своєї групи крові. Це неймовірне відчуття бути причетною до такого масштабного проєкту, команди, яка постійно рухається вперед попри всі складнощі. Адже часто люди думали, що у нас цілмй кол-центр, а не один координатор без вихідних спілкується з усією Україною. Сотні сліз, історій — все це в моєму серці. Я завжди все сприймала близько до серця, я плакала і раділа разом з кожним реципієнтом, донором. Мені надзвичайно приємно, що я саме в команді ДонорUA. Що з тієї маленької дівчинки, яка боялася крові, непритомніла при здачі аналізу та казала, що ніколи не буде поряд з медициною, виросла стресостійка жінка, яка знає без медичної освіти стільки, що можна було б вже виписати диплом. ДонорUA — це для мене сім'я, яка завжди подасть руку допомоги тим, хто цього потребує.
Аліна Квітка
Координаторка проєкту ДонорUA
ПАМ'ЯТАЄШ СВОЮ ПЕРШУ КРОВОДАЧУ? ЯК І ЗА ЯКИХ ОБСТАВИН ЦЕ СТАЛОСЯ?
О, так. Терміново була потрібна моя група крові для знайомої, я без вагань пішла здавати, хоч боялася крові і непритомніла коли здавала навіть просто з пальця. Це були роки студентства у Тернополі. Якраз з того моменту я відчула натхнення в собі і розуміння, що день донора має бути проведений мною якнайскоріше в стінах рідного вишу. Такі емоції як перша здача крові на забуваються ніколи. Загалом на моєму рахунку 7 кроводач.
Аліна Квітка 7 разів ставала донором крові
ЧОМУ ДОНОРСТВО В УКРАЇНІ ВСЕ ЩЕ НЕДОСТАТНЬО ПОПУЛЯРНЕ?
Існує багато міфів, які лякають людей. І плюс на державному рівні не достатньо популяризується добровільне безоплатне донорство крові. За роки мого координування платформи ДонорUA донори називали безліч причин, навіть те, що нема можливості здавати у вихідні дні, бо ж центри крові працюють лише в будні. Насправді людям легко вірити в різні міфи, замість того щоб копнути глибше і дослідити це питання. Більшість розуміє це тоді, коли біда стукає в їхню родину чи близьке оточення. Знаю багато історій, коли рідні реципієнтів ставали донорами для своїх близьких і відтоді є регулярними донорами крові. На жаль, є частина тих, хто продає свою кров, не розуміючи, що завтра сам може бути на місці того, хто її потребує. Я мрію прокинутись і знати, що в Україні здають кров не тому, що терміново хтось потребує її і про це говорять ЗМІ, а тому що кожен громадянин усвідомлює, що центри крові мають бути забезпечені кров'ю щоб покрити потреби всіх лікарень.
Такі емоції, як перша здача крові не забуваються ніколи
ЧИ СПОСТЕРІГАЄТЬСЯ ТЕНДЕНЦІЯ ДО ЗБІЛЬШЕННЯ КІЛЬКОСТІ СВІДОМИХ ДОНОРІВ В УКРАЇНІ?
Так, однозначно. Особливо зараз у період карантину люди мають час задуматись і не шукати відмазок (типу, я працюю, а центри крові приймають лише в будні тощо). Все більше і більше донорів діляться своїми історіями, називають друзів. Маю чудовий приклад, один донор, який вже здав 25 разів на кожен Red Brunch у Львові приходив з все новими друзями, яких залучав до донорства. Уявляєте як класно, він прийшов на перший наш захід, в нього був відновлювальний період та він привів друга, підтримав його.
МОЖЕШ ПОДІЛИТИСЯ ІСТОРІЄЮ, ЯКА ВРАЗИЛА І ЗВОРУШИЛА НАЙБІЛЬШЕ ЗА ТВІЙ ЧАС РОБОТИ В ДОНОРUA?
Пам'ятаю, як зараз, кожного реципієнта нашого сайту, кожну історію. Найбільше мене вразила історія коли донор не лише здав кров для дівчинки, а згодом через місяць на Миколая відвіз їй у лікарню подарунок. Це були невимовні почуття, що донор пішов в Охматдит і зробив такий сюрприз дівчинці. Її мама пам'ятаю як дякувала постійно, вже минуло більше року, а вона вітає мене з усіма святами і знаю, що донор став другом їх сім'ї.
Боїтеся? Сходіть з другом, подругою, волонтерами. Просто зрозумійте, що ви можете врятувати життя, а це має бути вище за страх
ЩО РОБИТЬ ТЕБЕ ЩАСЛИВОЮ?
Насамперед моя донька, яка в свої неповні 4 роки розуміє, що означає робити добрі справи. А загалом я щаслива проживати життя не даремно, допомагати, бути корисною, розвивати добровільне безоплатне донорство крові в Україні. Я така людина, що щастя для мене в кожній дрібниці — посмішці, промені сонця, краплинах дощу...
ЩО ПОРАДИШ ТИМ, ХТО ВСЕ ЩЕ НЕ МОЖЕ ЗВАЖИТИСЯ СТАТИ ДОНОРОМ?
Не зволікайте. Боїтеся? Сходіть з другом, подругою, волонтерами. Просто зрозумійте, що ви можете врятувати життя, а це має бути вище за страх. Але закликаю лише до свідомого донорства крові, адже насамперед це не нашкодити собі, а тоді вже допомогти іншим. Бо знаю приклад, коли донор надав не достовірну інформацію з приводу свого здоров'я, бо дуже хотів здати кров і це обернулося внутрішньою кровотечею. Тому усім, хто має протипокази є інший варіант допомоги — пропагувати це серед родичів, друзів, знайомих. Варто відповідально підходити до цього, готуватись згідно рекомендацій і тоді процедура здачі крові буде ще приємнішою.